Учеба Плюс Украина

Віталій Шинкаренко, аспірант історичного ф-ту КНУ ім.Т.Шевченка

Суспільство готове визнати авторитет церковних провідників, якщо останні являтимуть собою не просто головних менеджерів своїх організацій, а справжніх “аристократів духу”

 Якщо вірити пост-радянським підручникам з так званої політології, релігійна еліта, як складова еліти ідеологічної, є одним з трьох взаємопов’язаних елементів правлячої еліти (поряд з бюрократією та політичною верхівкою). Зайве наголошувати, що сьогодні, на відміну від початку ХХ століття, консервативні релігійні вчення не тільки не панують у ідеологічному просторі, але й становлять доволі слабку альтернативу іншим світоглядним системам – від різноманітних синкретизмів до теорії повсякденного виживання, яка нині надзвичайно актуальна для переважної частини населення України.

Разом з тим, попри всі політкоректності, толерантності й віротерпимості, слід визнати, що мешканці територій “від Сяну до Дону” перебувають під домінуючим впливом християнського віровчення та візантійського церковного обряду. Безсумнівним і цілком природнім фактом є те, що в певних регіонах вплив духовенства більш потужній, ніж у інших, однак, на позірно-декларативному рівні незаперечний авторитет кліру визнається скрізь по всіх областях. Ба більше, у середовищі українського політикуму вважається надзвичайно престижним (відверто кажучи – модним) освячення представниками церковної верхівки своїх думок, намірів, старих службових приміщень, нових стратегічних векторів і різноманітних урочистих збіговиськ. Отже, маємо визнати, що, загалом, релігійна еліта, навіть за часто-густо умовної наявності якихось важелів впливу, в українському сьогоденні таки присутня, а відтак дійсно є складовою еліти ідеологічної. Інше питання полягає в тому, якою ж мірою релігійна еліта є елітою правлячою?

Релігійна еліта і церковна номенклатура

Оскільки йдеться про еліту християнської церкви (точніше, згідно з нинішніми українськими реаліями, чотирьох Східних Церков), то свою “елітність” церковна верхівка мала б, відповідно до християнських норм і цінностей, всіляко тамувати, нівелювати та заперечувти, оскільки перед Богом усі рівні – і еллін, і іудей, і раб, і кесарь. Однак, на мій суб’єктивний погляд, промовистим свідченням того, що переважна більшість ієрархів згаданих інституцій мислять себе саме елітою, а не сміттям перед Всевидючим Оком, є глибока прірва церковного розколу. Свого часу, знімаючи у 1952 році взаємні анатеми, римський папа та вселенський (константинопольський) патріарх чесно погодилися в тому, що підставою для церковного розколу 1054 року на грецький схід і латинський захід були не так догматичні розбіжності, як відсутність любові до ближнього.

Отже, за умови наявності у провідників сторін, між якими виникли певні протиріччя, правдивої християнської любові, досягнення компромісу є можливим з будь-якого питання. Натомість, церковні першоієрархи, усвідомлюючи, що при евентуальному об’єднанні принаймні декількох Церков у єдину інституцію постане необхідність значного перерозподілу посад, обома руками чіпляються за свої крісла, що роблять їх приналежними до елітного стану. Відтак церковні достойники акцентують саме на існуючих протиріччях, відмовляються шукати шляхи порозуміння зі своїми “колегами” з альтернаивних патріархатів. Безумовно така еліта існує виключно за рахунок свого номенклатурного становища, а не завдяки посіданню “духовних скарбів”. Отже, як видається, сама релігійна еліта зовсім не проти того, аби бути зарахованою до еліти правлячої.

Наскільки ж вона здатна здійснювати вплив на свідомість своїх вірних? Безумовно, дещо їй таки під силу. Наприклад, свого часу львівське видання “Поступ” проводило вельми цікаве опитування серед галицьких школярів старших класів і студентів стосовно їхнього бажання чи відмови вжити (заради цікавого досвіду) наркотичний засіб за умови, що він не викликає звикання, не є шкідливим для здоров’я і про цей вчинок ніхто не довідається. Навіть при тому, що певний відсоток респондентів міг, відповідаючи, злукавити, результати анонімного опитування є досить вражаючими – так, 95 % галицької учнівської молоді не виявило бажання провести такий експеримент. Особисто я, по-перше, впевнений у тому, що при аналогічнім опитуванні в київській області результати були б цілком протилежними, а, по-друге, що такий настрій думок галицької молоді спричинений впливом Греко-Католицької Церкви. Водночас, те, як Православна Церква Московського Патріархату (УПЦ МП) оперативно мобілізує своїх парафіян для проведення різноманітних акцій протесту (або з приводу запровадження “сатанинських” ідентифікаційних кодів, або через приїзд глави Католицької (від слова “кат”) Церкви до України ), також свідчить на користь ефективності її пропаганди серед вірних.

У свою чергу, Православна Церква Київського Патріархату (УПЦ КП) і Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), маючи проблеми з харизмою своїх лідерів і рівнем освіти “рядових” священиків, також перебувають не в найгіршій ситуації, оскільки значна частина “національно-орієнтованої” інтелігенції з Наддніпрянщини та східних теренів української держави практично приречена бути прихильною до двох згаданих установ, не відчуваючи спорідненості з до регіональною (останнього часу) УГКЦ і жахаючись проімперської УПЦ МП. Щоправда протягом поточного року ця ситуація дещо змінилася, оскільки наприкінці минулої  зими відбувся черговий розкол усередині УАПЦ, після якого годі розглядати її як окрему цілісну структуру (див. ретельний огляд цієї події в статті Дмитра Бондаренка “УАПЦ:хроніка феодальних війн”//Дзеркало тижня.-№29 (454)-08.03.), а навесні глава УГКЦ верховний архієпископ Любомир кардинал Гузар остаточно заявив про необхідність перенесення предстоятельського престолу зі Львову до Києва й поширення місіонерської діяльності Церкви на всю територію України. Разом з тим, навіть вселенський патріарх Варфоломей відкрито заявляє про існування загальної “проблеми українського православ’я” (а не внутрішньої проблеми “єдиноістинної” УПЦ МП), через що повністю зневажати вплив (хоч би який слабенький) ще зарано. У будь-якому разі, серед ознак пост-атеїстичної епохи можна побачити не лише економічну домінанту/детермінанту поведінки, тотальний скептицизм і превалювання примітивного обрядовір’я над богословськими знаннями, але й відчутний брак “духовного” серед суспільства, відкритість його членів до різних засобів впливу (щоправда, цим у повному обсязі користується маса структур, не надто пов’язаних з духовним вдосконаленням, – від численних сект сумнівного характеру до відвертих шахраїв, які спеціалізуються на царині сакрального). Так чи інакше, суспільство готове визнати авторитет церковних провідників, якщо останні являтимуть собою не просто головних менеджерів своїх організацій, а справжніх “аристократів духу”.

Духовний герць чотирьох конфесій

Можна спробувати пошукати цих самих “аристократів духу” серед чотирьох Східних Церков України очима найменш заангажованого пересічного мешканця нашої держави. Як видається, більшість громадян України не піддає жодним сумнівам існування Творця, але до церковних інституцій ставиться, як до нешкідливих рудиментів минулого, і бажання завітати до храму виявляє, як правило, або двічі на рік у святкові дні (Різдво й Великдень), або з метою отримання естетичних чи екзотичних вражень, причому конфесійна приналежність храму суттєвої ролі не грає. Остання деталь свідчить на користь славнозвісній українській толерантності, хоча не знаходить підтримки у церковного керівництва.

Слід зауважити, що католики сперечаються стосовно можливості/доцільності спільного причащання з вірними інших конфесій, починаючи з часу ІІ Ватиканського Собору (1962-65 рр.) й по сьогодні, тоді як для православних богословів, принаймні, Московського Патріархату, питання сопричастя з “розкольниками” взагалі позбавлене сенсу. Втім, слово “православний” (навіть стосовно парафії ІІІ Риму) не є синонімом до слів “фанатичний”, “агресивний”, “обмежений”. Глибокошанований російською інтелігенцією релігійний філософ Володимир Соловьйов свого часу, відповідаючи на закиди Святійшого Синоду з приводу контактів з католицькими священниками, заявляв, що він вірить у Святого Духа, тоді як усілякі конфесійні рамки тільки заважають глибині цієї віри. Припускаю, що коли пересічний громадянин України, маючи схожу світоглядну установку (тобто вважає себе християнином без чіткої конфесійної приналежності), спробує в нинішніх пост-колоніальних, пост-атеїстичних і пост-індустріальних умовах пошукати серед основних церковних інституцій яскравих представників “духовної аристократії”, він, очевидячки, зіткнеться з неабиякими труднощами.

Що стосується верхівки УПЦ МП, то, необхідно визнати, що дивитися на неї неупередженим поглядом украй важко, оскільки, здебільшого, він є апріорі негативним. Цьому сприяють такі чинники: священники УПЦ МП належать до церковної організації, яка з 1721 року (скасування Петром І інституту патріаршества й створення Святійшого Синоду), перебуває у цілковитій залежності від органів державної влади, чиї інтереси вона й переслідує, принаймні, у першу чергу. Політично заангажована УПЦ МП прямо чи опосередковано працює на користь Російської Федерації, керівництво якої ставиться до України зовсім неоднозначно, а свою зовнішню політику вибудовує на принципах химерної євразійськости, абстрактного пан-славізму й шовіністичного нео-імперіалізму. Священники УПЦ МП, як правило, переконані у володінні монополією на істину, відверто демонструють повну нездатність до будь-якого діалогу з іншими сторонами, зокрема, екуменізм (рух за церковне порозуміння, передусім, католиків і православних) вони вважають справою непотрібною, якщо не єретичною. Священники УПЦ МП відверто глузують з актів покаяння папою римським за різні провини Римо-Католицької Церкви, допущені нею протягом століть (хоча ці дії глави Ватикану є унікальними під кутом соціоекології). І, не маючи наміру робити подібні кроки, тим самим автоматично перебирають на себе відповідальність за перманентне переслідування інакомислячих (як мінімум, починаючи зі спалювання сотень сіл старообрядців), свідому співпрацю з державними каральними органами, примусове навернення населення підкорюваних російською (пізніше радянською) армією земель на православ’я російського взірця, переслідування та винищення українського греко-католицького духовенства і т. д. Без сумніву, УПЦ МП має чимало чудових священників, і богословськи розвинутих, і українофільськи налаштованих, проте в умовах згаданого позиціонування УПЦ МП особистісний позитивний доробок цих пастирів нівелюється загальною негативною поставою їхньої церковної інституції.

У свою чергу, УПЦ КП і УАПЦ, як уже зазначалося вище, із самого моменту свого виникнення “автоматично” набули статусу “своїх” Церков і, відповідно, загальнопозитивний імідж. Однак, відсутність порозуміння між ними самими, проблеми канонічного характеру й відсутність протекціонізму з боку влади не дають їм можливості заявити про себе “гучніше”. Крім цих загальновідомих перешкод на шляху до всенародної популярності, варто згадати про брак покликань до чернецтва та катастрофічно низький рівень богословської освіти. Так, якщо юнакові греко-католику необхідно вчитися на священика шість-вісім років, то в УАПЦ, аби отримати духовний сан, часто буває задосить трьохмісячного перебування в семінарії. В УПЦ КП становище у цій сфері є ліпшим, однак наразі його теологічним закладам ще “надто далеко“ до освітніх центрів Московського Патріархату, що можуть пишатися столітнім досвідом, власними богословськими школами та традиціями.

На підтвердження цього можу принагідно зауважити, що православні священики, які здобули теологічну освіту в духовних академіях Московського Патріархату, а після легалізації Греко-Католицької Церкви в 1989–90 роках увійшли до УГКЦ, незрівнянно вигідно виділялися з-поміж духовенства, яке прийшло до Церкви в “катакомбний” період її діяльності та по ньому (звичайно, за виключенням тих старих священників, які встигли здобути освіту ще до 1946 року). Повертаючись до УАПЦ і УПЦ КП, можна констатувати, що властиво рівень освіти та активна діяльність чернецтва (як більшою мірою “відданого Богу” стану, порівняно з білим духівництвом) є основними чинниками формування церковоної еліти. Що ж стосується керівників двох згаданих інституцій, то потрібно сказати як про харизматичність і неабияку стійкість патріарха УПЦ КП Філарета (Денисенка), так і про притаманні йому одіозність і безкраю амбітність. А також визнати відсутність “керівничих” рис характеру у надзвичайно толерантного й високопорядного архієпископа Харківського й Полтавського Ігора (Ісіченка), хоча, на мою думку, представник еліти не має права бути непочутим або проігнорованим.

Східні перспективи УГКЦ

Перебування верхівки УГКЦ в латентному стані не можливе принципово, оскільки ця структура знаходиться в постійній суперечці з Ватиканом щодо свого місця серед 22-х Помісних Католицьких Церков, у діалозі з трьома православними патріархатами щодо свого місця в Україні, а також є заручницею загальноцерковних переговорів між Повнотою Православ’я та Католицькими Церквами (зокрема, йдеться про дискусію щодо припустимості застосування “унійної моделі”). Крім того, починаючи зі свого заснування 1596 року, ця Церква має перманентну кризу ідентичності еклезіологічного характеру (це, щонайменше, відображається у відсутності її загальносхваленої назви, оскільки різними колами лобіюються такі варіанти, як властиво УГКЦ, Київська Католицька Церква й Українська Католицька Церква Східного обряду). Особливо не заглиблюючись у нетрі церковної історії, зауважу, що після 350-и років поступової, але неухильної латинізації, останні 100 років (з часу діяльності митрополита графа Андрея Шептицького) позначені активним намаганням церковної верхівки виразно підкреслити приналежність УГКЦ до лона Східних Церков. Ще однією важливою проблемою є подолання регіонального характеру Церкви, причому навіть двох Церков, оскільки на сьогодні Греко-Католицька Церква Закарпаття формально (хоча хтозна якою мірою формально?) продовжує залишатися (з часів Австро-Угорської імперії) цілком окремою від УГКЦ адміністративною одиницею, підпорядкованою безпосередньо Ватикану.

За таких непростих обставин, верхівка УГКЦ змушена діяти більш, ніж активно. Цьому, щоправда, сприяє певний чинник. Так, якщо виникнення УПЦ КП мало цілком об’єктивні підстави, але було позбавлене історичного підгрунтя, то поява в 1989–90 рр. УГКЦ була не актом створення нової структури, а невідворотнім поновленням Церкви, яка до 1946 року існувала легально, а потім діяла в діаспорному та катакомбному вимірах. Йдеться про те, що в психологічному плані поновлювати речі, що раніше вже функціонували, причому завдяки зусиллям низки “культових” особистостей (братів Андрея й Климентія Шептицьких, Йосифа Сліпого, Теодора Ромжи etc.), набагато простіше, ніж дбати про розвій структури невизначеного/невизнаного статусу.

Невідомо, чи мала б УГКЦ настільки яскравих представників своєї еліти, якби в неї не було такої кількості проблем, однак на сьогодні греко-католицька верхівка проявляє чималу активність й намагається не лишитися осторонь будь-яких помітних подій. Так, думку її глави Любомира Гузара можна почути з приводу проблеми з відкриттям польського військового поховання у Львові, акцій протесту на 9 березня в Києві, суперечки про шляхи екуменічного руху в Граці, питання стосовно доцільності згадування Бога та посилань на християнські цінності в конституції Європейського Союзу тощо. Л.Гузар намагається прокоментувати кожну ситуацію, яка може серйозно вплинути на життя населення, а твердий намір верховного архієпископа перенести свій осідок до столиці виказує його бажання, аби про думку керівництва УГКЦ дізналися геть усі громадяни України, а не лише гуцули, бойки та лемки.

Якщо у внутрішньому плані кожна Церква є містичним тілом Христовим, то в зовнішньому – це чітко окреслена, офіційно зареєстрована структура з конкретними керівниками на чолі. Мабуть, жодної таємниці не становить те, що в зовнішньому плані УПЦ МП розглядається її керівниками, як розгалужене комерційне підприємство, тоді як УГКЦ має характер громадської організації з вражаючим обсягом робіт у соціальній сфері. Загалом, слід зауважити, що, як уже давно визнала Католицька Церква, грубо кажучи, “сліпої віри” трохи замало для спасіння наших безсмертних душ, а тому непогано було б засвідчувати цю віру відповідними справами. З огляду на це, можна бути впевненим у тому, що для УГКЦ високий рівень громадської активності, зокрема, у соціальній сфері, є абсолютно необхідним і вкрай важливим напрямом діяльності. Цікаво зауважити, що Московський Патріархат до 2001 року взагалі не мав власної соціальної доктрини, оскільки його керівництво, очевидно, вважало негідним своєї уваги сферу, настільки віддалену від Неба. Отже, як нам було колись рекомендовано, варто пізнавати пастирів за діяннями їхніми…

Наостанку хотілося б ще раз наголосити на тому, що, духовенство християнських Церков, включно з першоієрархами, зважаючи на свій хрест, зобов’язане ставитися з однаковою любов’ю до малої несвідомої дитини і повновладного президента, до зубожілого робітника збанкрутілого заводу та жируючого олігараха, дауна та спортсмена, кілера та нобелевського лауреата…, оскільки, згідно з християнськими нормами, всі вони – Божі діти, а засудження декотрих з них не є прерогативою духівництва. Виходячи з такого стану речей (хоча й ідеального), правомірність зарахування церковної верхівки до правлячої еліти є дещо сумнівною, оскільки остання відома насамперед правом вирішувати та можливістю карати, а не здатністю прощати. Якщо ж серед провідників котроїсь із українських Церков з’явиться безсумнівно харизматична особа з великим авторитетом, на взірець патріарха Мстислава (Скрипника) чи митрополита Андрея (Шептицького), її зарахування/приналежність до еліти стане логічним і неминучим фактом.

http://donklass.com